Називаєцця блог

Фейрітейл.
Я так давно не хотіла нічого сказати, а сьогодні хочу. Про те, як цікаво бути мною.

Для потрібного ефекту треба спочатку взяти своє життя і поставити його на паузу. Чекати моменту "от переживу сесію/зиму/безгрошів'я/підставити щось інше, а вже тодіііі..." І у вас буде хєрня. У всьому буде просто повна якісна концентрована хєрня.

Треба відштовхувати людей і обов'язково при цьому з відчуттям того, що я нав'язуюсь і мене забагато. Треба жити з відчуттям, що це я сама винна і так мені і треба. Вибрати не ту людину і прислухатися до звуків руйнування своєї особистості цією людиною.

Бажано, щоб це тривало хоча б років п'ять, тоді маєте шанс наблизитися до граничного етапу і всі ваші ресурси спустити в одну велику дірку у дні цього прекрасного темного місця. В тому місці дуже страшно. Страшно навіть боятися, але ти все одно боїшся тупо всього.

А потім одного дня, здається що ви бачите якийсь знак. Ну як, не здається, і може це навіть був не знак, просто трапляється така чудернацька подія яка не з цієї системи координат. Але виходить, що ця подія настільки сильна і заряджена, штолі, що аж змогла пролізти у мою систему. І ти з величезними від страху очима чіпляєшся за цей знак. Тримаєшся за нього, і розумієш, що це тепер нова точка відліку. Підсьорбуєш свої соплі, шарудиш там щось в своїй голові, навіть вії починаєш підмальовувати і губи. І ходиш так посміхаєшся аж доти, доки твоя стара система координат не вирішує показати тобі де твоє місце, і робить тобі такий хуяк (з пісні слів не викинеш), шо це всьо. Привіт моє старе знайоме дно, давно не бачились. Ні, вибачте друзі, у мене немає настрою. У мене все добре, так я просто втомилась. Ні нічого не треба, просто нічого не хочеться. Да, давай, на зв'язку.

І постиш у фейсбук постики з ілюзією щастя. Про всяк випадок, щоб всі думали, що у тебе все добре. Ілюзіоніст грьобаний. А періодами навіть виникає думка, що може оце от коли просто не болить то воно і є добре? Ну може це всі люди так насправді живуть. Може так і треба, га? Ну ладна, потерплю ще трохи до наступного повороту.

Страшно, шо піздєц. Та ти подивись на себе. Ну куди тобі. Мало чи шо? Ти не виживеш. От скажи мені куди ти підеш?!

А ти одного дня просто вирішуєш шо підеш. Ну не зараз, так пізніше. Береш цю думку, запускаєш її в мозок, хай побуде там, щоб звикнути. Як в анекдоті, 2-3 столові ложки, шоб до землі призвичаїтись.

І знову знаки. Смієшся сама до себе, думаєш ну ок, раз ти мрзд отак зі мною, то я подивлюся шо буде далі. І вже не дивуєшся ні чому. Просто кажеш цьому дивному життю "Удіві мєня!".
Увесь цей час ти маєш купу подій із діаметрально різних діапазонів. Зараз от із діапазону "Піздєєєєєц, я не хочу так жить", а до вечора іще одну із "Ого, а шо так можна? Серйозно?! Отак теж буває? І навіть зі мною?.." А амплітуда цієї дивної синусоїди тільки зростає. Гойдалка гойдається рівно настільки ж у дві сторони. Це виснажує. Дуже.

Воу-воу, пазбагойнєй! Я ж просто людина, думаєш ти. Да нормальне дно, я тут ліхтарики розвішу. В мене тут уже майстерня є. Камамбер і брі, вінішко часом і взагалі кабачки смажені. Дивися, нормально ж тут. Ну таращить, да. Але ж сама дуравінавата.

І тут мрзд не витримує. Катя, блять! Да ти пасматрі на сєбя!!! Якщо тобі зараз оцього мало, то на тобі пажалуста! І влаштовує тобі ще раз капець по повній програмі. Тільки минулого разу це був хуяк, а тепер це справжній ХУЯК!!! із глядачами і спецефектами. Так шоб мало не показалось. Шоб ти вже зрозуміла, дурненька, як сильно ти помилялась в собі і в людях. Щоб ти зрозуміла це при свідках, дала урочисту обіцянку на книзі Темряви, мечі короля Артура і навіть зовсім трохи на Кубку вогню. Авада кедавра, експектум патронус, блять.



Ну ок, ти така вся в слєзах і губной памадє вирішуєш шо це вже нарешті все. Страшно шокапєц, але точка неповернення пройдена. Просто доведеться валити, бо іншого виходу немає.

Час тягнеься, ти в підвішеному стані, але рухаєшся. Два кроки вперед і один назад. Йдеш.

А потім бац, і ти вже сидиш в новому домі. В новому статусі. І в новій системі координат. Упс, і шо далі? Шо тепер, блять?! Давольна ти? Да ти пасматрі на себе! Новий хуяк, тільки тепер наче б то хороший.



І от я стою і дивлюсь на себе. Довго дивлюсь...
Хто вона,- думаю я. Оце от нещасне залякане бідолашко. Хто це блять?! Де поділась та, ким я була і як далеко я зараз від тієї, якою хотіла бути. Як же це так сталось. Чому я так вибрала?..

На цьому місці в звиклих казках мав би з'явитися принц. Ілі гдє?:) В моїй фейрі тейл тут нарешті з'являюсь я. Що ти хочеш, дівчинко, - питаю себе я. Тижемать, тижпсихолог, сінглмазер, творчєскійчєловєк, факін крейзі фрік?



Давай веселитися, кажу собі я і знімаю своє життя з паузи. Розслабляюсь, беру попкорн і зручніше влаштовуюсь дивитися що ж буде далі. І тут же ж поперло. Началось. Панєслась!

Для початку, перестаю всього боятися і вчуся довіряти. МРЗД, ну шо там в меню на сьогодні?

• Поїхати на фест з сином в наметі в дощ без грошей і компанії? -Угу, круто, давай. 

• Побачення з гавайцем. - Ахахах, давай.
• Запланувати цілий місяць так, щоб працювати на форумі, а за тиждень дізнатися, що ні вони не потребують моїх послуг? - Фаак, ну ладно. 
• Слухай, ну давай тоді здійсни свою мрію і замість того побуть івент-декоратором. -Ваууу, круто, я згодна.

• Оу, а суші хочеш поїсти вночі на Личаківському? - Ииии, ну ок:).
• Дєтка, хочеш в проект з мільйоном перспектив. - Ясно шо хочу, дайтє два.
• Каучсерфер. Давай я пришлю тобі найдивнішого, та знаю я шо це твій перший хост, але це ж просто нью експіріенс. І в той же день хай до тебе попроситься ночувати ще 4 людей. Ну і шо шо в тебе 1 кімната, ггг. - Слу, ну це кльово звісно, але хай вони миють за собою посуд.
  Не вапрос, каучсерфер навіть сміття винесе.
• Влізь в планка-челендж. - Ееее, ну ок. Не вірю, що зможу більше 40 сек.

• Французи? Три підряд. Ну странно, але Жан вєдь дуже особливий чувак. Навчися в нього чьо-нідь. - За дві години розмов навчилась шо ого-го. 
• Розчаруйся в парочці людей, моя драма квін. Бо шось ти занадто багато тішишся, ще й місяця не пройшло. - Бууу, на ладно.

• Дєтка, закінчуй з цим постом, досить душевного стриптизу! - Ок, ну хоч фоток пару вставлю. Вони в мене заряджені, я Кашпіровський.
• Робота буде тобі. Пагаді, я над цим працюю. До кінця вересня буде. -Ммм, круто.:)

Таке от. Зі мною нарешті трапляються люди, події, можливості. Музика стала якоюсь особливо пронизливою, плани неймовірно розмитими, а зустрічі особливо емоційними.

Подумаєш, всього 5 років викинутих з життя. (Насправді майже 6). Попереду більше:).
Давай МРЗД, удіві мєня!)



fin.

Будуть ще й мислі. Буде блог.

Я придумала собі форму самозвіту, спосіб заземлення і повернення до реальності, або ж просто "Чесний пост". Оскільки це блог найнеорганізованішої людини у світі, то зовсім немає певності, що я ще хоч раз наважусь на такий грандіозний текст. Але будемо сподіватися, що так. Бо безсоння таке часте, що хочеться наповнювати його конструктивом.

Посто-звіт буде прив'язаний до кількох ключових категорій мого життя. Де я по пунктах описуватиму чіводабіласья чого я досягла і чого не вистачає до усвідомлення щастя в цій сфері. І буде трохи фоток мабуть. Бо я ж фоткаю тоннами! Щоправда на телефон.
Давайте вже я почну.

Коротка рефлексія про себе на даний момент

• Якщо коротко, то жопа жопна. І лінива задніца. Я нічого не роблю і нічого не встигаю. І не хочеться нічого. І мало що радує.

• Звичний мені анабіоз досягає небачених вершин. Якщо раніше я не піднімала слухавку коли дзвонив телефон, то тепер навіть на фейсбук не відписую.
• Люди не затримуються в моїй голові, окрім якщо відчайдушно цього прагнуть. Не виходжу з дому днями, якщо не треба кудись іти. І все частіше не треба. Ну або страшно.

1. Мені 22. Моєму синові 4. 
2. Я народилась в Рівному, одружувалась у Франківську, прописка рівненська, але живу у Львові. Мій син народився в Рівному, зареєстрований у Франику, прописаний теж в Рівному, ну і живемо тут ми разом. Гражданє міра)
3. У школі до класу восьмого я була круглою відмінницею, розумашечкою, активнюшкою. Виступала на всіх концертах, декламувала Лесю Українку на 12 і була просто бубочка. Потім вчитися стало нецікаво. Але закінчила я школу зі срібною медаллю, а за ЗНО з української мови мала 199,5 із 200 можливих.
4. Я вчительська дитина:). Був час, коли в рідній 12-й школі працювали мама (вчитель математики), тато (вчитель фізики), бабуся (завгосп) ну і ми з братом навчалися. 
5. Я пластунка. Пишу в теперішньому часі, бо Пласт у людей не проходить:) В організацію потрапила років у 6, активну роботу припинила у 17. Працювала з новаками з 12-ти років, третю пробу так і не доздала, подавалась на гетьманівну (цим фейлом моє пластування і завершилось).
6. Я пишу вірші. Давно пишу (коли емоціями мене накриває), проте майже ніколи не наважувалась їх комусь показувати. (Кілька є в минулому блозі). Колись від щирого серця поділилась, та один горе-поет сказав, що мені ще до нього далеко і потрібно працювати над римами. Ну і самдурак:). Вірші в мене є хороші.
7. Зі світом листівок мене познайомили Дана Давидюк та Оленка Кравченко на мистецькому змазі у Львові. Здається 2007 року. Перша поїздка до Львова, до речі була. Перша масштабна спроба була в 11-му класі, коли я за одну ніч наробила новорічних листівок всім однокласникам та улюбленій вчительці. Але серйозно почала займатися всім цим, завдяки свекрусі, котра одного вагітного вечора сказала сакраметальну фразу: "Катя, та це ж можна продавати!":)
8. З чоловіком ми знайшлись на пластовому таборі, де він був інструктором з парапланеризму, а я юначкою, котра хотіла вчитися літати.
9. Першим моїм ВНЗ стала Острозька Академія (лучікі нєнавісті). А спеціальність - економічна кібернетика. Я здала першу сесію і втекла звідти.
10. Коли Данилові був 1 рік, я вступила на заочне відділення, спеціальність психологія. Вчусь і зараз. Маю дипломо-сертифікати педагога раннього розвитку, перинатального психолога+арт-терапія та сімейного консультанта. (Шукаю роботу ггг:))
11. Я вмію добре писати тексти:). В інтернеті є кілька сайтів, описаних моїми словами. Одного разу я дуже здивувалась, коли почула свій текстик на 24-му каналі. Замовники просто запустили рекламу, навіть нічого не змінивши.
12. Я закінчила фотошколу.
13. Страшенна боягузка, по-научному: підвищена тривожність:). Боюсь стількох речей, що це важко вмістити у рядки... Найбільше страждаю від боязні телефонних розмов (пишіть мені краще в інтернетах).
14. Я нестерпна в спілкуванні:) В мене що не слово, то інша емоція. Легко сміюсь (регочу, якщо бути чесною), легко плачу. Можу придумати собі образу, поображатися, перестати ображатися - все це за лічені хвилини і без будь-яких тєлодвіженій. Я не знаю як зі мною люди живуть...
15. Я інтернет-залежна. Якщо я не в компі - то я в телефоні. Якщо немає інтернету - я почуваюсь беззахисною і безпомічною. Якщо від мене давно не було постів на фейсбук - зі мною щось зовсім не те, пора починати переживати.
16. Я дуже люблю Київ. У мене з ним багато емоцій. Давно хочу туди поїхати. Обіцяла Даніка покатати на метро:)
17. Мій мозок генерує ідеї. Він робить це постійно, але якщо не записувати/не розказувати комусь, то через хвилину все зникає. Люблю, коли мені кажуть придумай щось, і мене починає перти:) Якщо треба комусь чогось накреативити - звертайтесь. Я серйозно!)
18. Я страшенно балакуча. Якщо хтось починає нову тему для розмови, то див. пункт 17. Мені згадуються всі можливі асоціації, випадки з мого життя, з чужого життя, з життя тварин і мікроорганізмів. Якщо я мовчу, то я або в інтернеті, або стримуюсь:)
19. У мене нестійка самооцінка з тенденцією до заниження. Я щиро дивуюсь, коли люди називають мене впевненою в собі чи навіть зухвалою. І страждаю від того, що залежу від думки навколишніх.
20. Я  маньяк речей. І трошечки шопоголік. Я люблю милі штуки, і в мене реально завалені ними всі доступні поверхні в домі. В мене купа матеріалів, купа одягу (переважно секонди і стоки), купа книжок. Я фотографую речі. Але я чілавєк-бардак. Мій бардак і мої речі - це я:)
    
    Ну шо, я рішила дописать ше пару фактів, вам же не важко ще почитати?:)
21. У мене гіперчутливість до звуків. Я чую ВСЕ. Чим займаються сусіди, чи про що говорять за сусіднім столиком в кав'ярні. Це жахливо і я не можу через це зосередитися.
22. Я не пам'ятаю людей та імен. І якщо обличчя я з горем пополам впізнаю, то недавно виявилося, що Назар насправді Богдан. Та і більше того - нас уже тричі знайомили.

Як же вже мені хочеться десь працювати...
Отак, щоб прямо ррраз, і стати десь потрібною.
Ми сьогодні обідали в кривій липі, і так захотілось спробувати попрацювати офіціанткою. Мені видається, що це грандіозна школа життя.
Але я відразу ж себе переконала в тому, що ніфіга, не вийде в мене. І не візьмуть на роботу. (На все-про-все максимум три секунди.)
Божечки, та я ж доросла тьотя. У мене ж стільки всього вдавалося. Я робила багато цікавого і суспільно-корисного, ще тоді, коли більшість однолітків гралися в тамагочі і мультики дивились.
Та що ж це зі мною?
Я тепер місяць наважуюсь вдягти новокуплене плаття. Місяць, шарите?:) Але потім вдягаю, і наступає мені день щастя, компліментів і я прямо багіня.

Мрзд, дай мені ше впевненості. Може, щоб я повернула Омаму. Може, щоб працювати з Жовтими ножицями. Або закрити раз і на завжди, та й перестати мріяти про приміщення-майстереньку. А може, щоб я почала консультувати нарешті. Я ж і так консультую.

Бідна, маленька залякана дівчинко. Ну чому ж ти всього боїшся?
І як же тобі це перебороти?

Речі я люблю більше ніж людей:) Я хочу, щоб всі красиві речі світу ставали моїми. Я їх буду любити і фоткати. А якщо серйозно, то у мене вже почало закінчуватися вільне місце. #моїмиліштуки живуть повсюди. Іноді мені здається, що цей кавардак - це невід'ємна частина мене. З поїздки до рідного Рівного я привезла нову купку речей:) Поговоріть зі мною про них:) Моє дарлінг барахлооо... 



Нова вінтажна брошка поближче.
Якась абсолютно неймовірна, кольорова серединка мозаїчна. 
Треба всю колекцію якось зафоткати. Бо вони того варті.
Мая прэлэсть...:) 


І от що ще, купила лак теж. Намалювала, а воно таке дивне..:) Чи це таке красіво? Розкажіть мені, що треба завтра деньок так походити, а тоді стирати.

Мені і самій видається дещо дивним купувати те, що нормальні люди викидають:) Але як? Як пройти повз такий скарб?


Крім цього, ще кілька шматків тканинок, жменя мережива, ковдра з руками і купа одягу...
Не знаю як я раніше жила без цього всього:)

У міста Лева день народження.

Здається, що це похмуре небо все розуміє. Не до святкувань...

Абсурдність цих вихідних зашкалює. Місто середньовічної краси та митців перетворюється в об'єкт гастономічного паломництва. Крім кафешок нічого не працює... Хотіли піти вчора на виставку в музей - в них теж "майскіє".

В голові тихо до болю. І я думаю, що може й варто вийти з дому. Але чомусь не виходжу.

Хто був уважний, і читав мій попердній пост, знає, що в суботу ми відвідали гаражний розпродаж. (Потім був іще кінотеатр, "Ріо-2". Та це вже інша історія:)

Під аналогічно благородною метою (збір коштів для спортивного майданчика в школі для особливих малят), було проведено ще і традиційну фотовиставку "На прищепках".
В сквері навпроти арсеналу були натягнуті шнурки з прищепками. Кожен бажаючий міг принести свої фото та показати їх широкому загалу, або ж зняти ті, які припали до душі в обмін на благодійний внесок від 5грн. Стати частинкою великої мети було дуже просто!..

1. На фото скриньки, у які бажаючі кидали кошти. Ніхто того не контролював, люди просто багато посміхалися, знімали знимки і обирали комфортну суму для пожертви. Все, як завжди.


Тут Катя крадькома втирає сльозу гордості, адже організатори виставки - Мар'яна і Ярина - вихідці із рідної фотошколи імені Дієґо Марадони, а Ярка і взагалі моя подруга. Гордитися є чим, одним словом:)

Як затятий любитель гаражів книжок і розпродажів таку подію я пропустити не могла.
Хоча, так складалися обставини, що пропустити її я могла запросто, але трохи зусиль, і ми з Данилом все ж прийшли...

1. Перше що я зрозуміла, те що людей ТАК багато, що годі й сподіватися доступитися хоч до однієї книжечки...


2. Тому ми розпочали зі споглядання і "мам, схоткай мене коло Спвета!"

На восьсьмомарто ніяких цвєтов. Тільки жестяк, тільки хардкор!:) Бірюзові кеди (за сприяння Ольки:) і дамський швейцарський ножик. Ще прінтер їде:))) Коротше, я люблю мужа:)

У мене епоха бірюзового. Ніж теж такий синьо-зелений... Ммм..)

Знаєте, то дуже невигідно мати такого героїчного чоловіка вдома.

О 20-й: Катя, я сьогодні буду раніше вдома. Обіцяю! Бо я побуду вдома, трохи відпочину і наніч на чергування із автомайданом.
О 22-й: Катя, ми тут взагалі мерс один виловлюємо. Карочє нема як балакати. Я скоро буду.
За десять друга: Катя я ВЖЕ їду. Правда я їду до Андрія на хату, бо у мене вся машина у ящиках із наклейками бойкот ПР. Я зараз завезу то все, і приїду. Ти мене тільки дочекайся!

Як же я колись помилялась щодо нього. Якого правильного чоловіка я собі вибрала:) Тільки невигідного трохи:)

***
І прекрасне:

Техас. Діалог.
- Ви звідки?
- З Росії.
- А де це?
- Поряд з Україною.
- А, зрозуміло. Слава Україні!

***
Вже скоро:
- Тату, де мама?
- на грядці картоплю садить
- стрім є?

Такі пости я читаю в багатьох журналах. І розумію, що всім так. По-різному всім, але погано - це точно. Когось уже накрило, когось ще не догнало.
Для чого я пишу?
Для себе.

Катя-сама-собі-дід-Мороз - термочашку собі пріньос.
Мама-тато-бабуся-дід-Мороз - мультиварку мені пріньос.
Муж-коханий-дід-Мороз - анти-ПР наклейки мені пріньос.
Дядя-Андрій-Стельмах-дід-Мороз - прошивку в телефон на англійській мові мені пріньос:)

А ващє-то я-сама-собі-дід-Мороз іще собі пріньос лоток для намистинок і набір паперу:)